Die Vergangenheit der nördlichen Schwarzmeerküste. Eine vergessene Welt

Eine Sammlung wissenschaftlicher Erkenntnisse


Scientific Study, 2020

736 Pages


Excerpt

Зміст

Від автор

1. Шлях арі

2. Ім’я Анахарсіс – візитівка тогочасної території Північного Причорномор’

3. Щоб за коментарями не загубити історичну спадщину

4. Гети-гот

5. «Сага про Інглінгів», як важливе джерело української, польської, німецької і скандинавської історі

6. Козацтво: міфи, стереотипи, обряди, традиції та відроження минулог

7. В пошуках інформації про стародавню Ольбі

8. Ольвія (Ольбія

9. Схолії до «Географії» Страбон

10. Наукова спадщина Птолемея та часи козацьк

11. Роксоланське городище, або Псевдо-Ніконі

12. Синди (цигани

13. Експансія ас-сингів або ас-зигів до Іспанії і в Африку (Сага про вандалів)

14. Свеви

15. Печеніги – болгар

16. Писемність народів Північного Причорномор’я

17. Етногенез українці

18. Назви етнонімів, топонімів, гідронімів є кодом минулого нашого кра

19. Аорси і ант

20. Старовинні коштовності з Північного Причорномор’

21. Про походження козацтв

22. Про походження слова «козак

23. Українська історія через призму подій козацької доб

24. Яке відношення має поселення Запорозький Гард до легендарного Асгарду та столиці Росії часів середньовіччя Хольмгарду (Гольмгарду

25. Історична спадщина в окремо взятій територі

26. Аналіз публікацій російських авторів скандинавських джерел про стародавнє минуле Гардарії–Росі

27. Відповідь на лист Юрія Яцини, опублікований у XIV випуску збірки "Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україн

28. Знахідки монет, - яскраві артефакти для відтворення історі

29. Міфічні літописи та природа їх появ

30. Аналіз уривків публікації М. М.Карамзіна щодо історичності спадк

31. Відповідність сказання про князя Володимира відомим історичним джерелам

32. Щодо історії однієї військової компанії

33. Історія державотворчих процесів в Україн

34. Відтворення минулого за згадками східних авторів середньовіччя відносно слов’ян та руських в світлі останніх досліджень російських науковці

35. Бейбарс

36. Північне Причорномор’я від руських правителів до польської доби

37. Синя Во

38. Історичний аспект письмових згадок про руських за монголо-татарської доби

39. Передісторія переходу запорожців під протекцію Росії у 1734 р

40. Особливе місце Гарду в історії запорозьких земел

41. Рибний промисел названий гард

42. Промисел у спадок запорожцям

43. Гайдамацтво Бого-Гардової паланк

44. Сава Чалий - онук славного кошового отамана Запорозької Січі Якова Чалого

45. Легенди та дійсність про Максима Залізняк

46. Історія Бузького козачого війсь

47. Невідома Сі

48. Кінбурн, що загубився

49. Щодо локалізації Кінбурна

50. Історична фотофіксація, як доказ місцезнаходження пам’ятк

51. Релігійні вірування та культи жителів причорноморського степу

52. «Ах Одесс

53. Неймовірна доля зниклої визначної пам’ятк

54. Історія села Богданівка

55. Власники поселення Богданівка

56. Як нові господарі освоювали Новоросі

57. Єврейська трагеді

58. Щодо локалізації Гардового остров

59. Непересічна знахідка і проблеми збереження нашої культурної спадщини

60. Що криється за двома подіями, які повторюються, але не збігаються в часі?

61. Післямова

62. Покажчик ілюстративного матеріа

63. Іменний покажчи

64. Географічний покажчи

65. Покажчик інших важливих власних на

66. Список скорочень

Петровський Анатолій. Забутий СВІТЬОД.– Гард-Южноукраїнськ, 2020.- ©

Фотоматеріали і мапи підготовлені автором збірки. Частина від інших авторів.

В стародавні часи готи Скандинавії свою прабатьківщину Північне Причорномор’я називали Великим Світьодом або Великим Светенем, створивши про нього багато міфів та легенд. Історія цього краю велична та водночас трагічна, забута нащадками і висвітлюється в спотвореному вигляі. Завданням публікації привідкрити історичне минуле причорноморського краю.

Статті збірки висвітлюють етнічне походження населення Північного Причорномор'я, історичний розвиток та стосунки з сусідніми етносами . Формування суспільних відносин та державотворчі процеси, описані нетрадиційно і неупереджено.

Етапи експансії впродовж століть та витоки і розвиток козацтва в причорноморському степу – головна тема публікації.

Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавится вітчизняною та світовою історією.

Від автора

Публікація присвячується молодим

дослідникам української історії, які не

заангажовані, нав’язаною імперською

політико-ідеологічною отрутою, використають

представлений матеріал для правдивого

відтворення минулого нашої землі.

Історія не терпить прикрашення подій, які відбувались. Тому точна характеристика даних подій є найщирішою повагою до читача і дає можливість зануритись в вирій минулого. Представлені дослідження гуртують письмові джерела та артефакти таким чином, щоб здійснити їх вивірений аналіз, щоб на їх тлі формувати історіографію Північного Причорномор’я та України в цілому. Такий підхід був вкрай потрібний тому, що українське населення та територія його проживання виявились колонією Російської імперії понад 3(три) століття. Щоб тримати в покорі населення такої великої, родючої та стратегічно важливої території колоніальна влада під виглядом історичної науки створила політичний та ідеологічний проект. Цей проект почався ще до Переяславських угод Богдана Хмельницького, коли Московський цар Олексій Михайлович в «Хроніці» Мачея Стрийковського знайшов теоретичне підґрунтя для створення політичного міфу при формуванні основи майбутньої імперії. Для цього проекту в 1647 р. за рішенням московської влади Ртищевим були зібрані відповідні ченці з Київщини, так зване Андріївське братство. В це братство було задіяне духовенство Московського царства, яке формувалось з втікачів від фізичного знищення в лісові хащі Московщини за часів приходу на Київщину монголо-татарського орди.

Даний політико-ідеологічний проект розвивався цілою армією істориків наступників до самого сьогодення. Не дивлячись на те, що Україна стала юридично незалежною державою дописувачі колоніальної історіографії залишились управляти, як дослідженнями, так і структурними підрозділами української історичної науки і освіти. Отже фінансування, дослідження та тиражування залишилось в їх руках. І не дивно, що новітні наукові публікації продовжують продукувати імперський продукт.

Сер Вільям Джонс, у 1785 році призначений членом верховного суду Бенгалії, вивчаючи в Калькутті санскрит, відкрив, що багато слів стародавніх рукописів мають теж значення, які існують і в англійській мові. Він встановив спорідненість санскриту з давньоперською, готською, кельтською, латинською та грецькою мовами, і став основоположником теорії розвитку індоєвропейської цивілізації, яка веде свій початок від арійського народу. Експансія і асиміляція сприяли еволюційним процесам серед народів. Розвиток письма стимулював світові цивілізаційні процеси.

Так повелося, що в міжетнічних війнах переможці знищували культурні надбання переможених, або присвоювали собі ці надбання, писали історіографію під свої інтереси. Така доля спіткала й українську історичну науку. Різні регіони, в межах сучасної України, мали не схоже між собою історичне минуле. Тому є сенс визначити і розглядати в комплексі події минулого цих історичних територій. На погляд автора цієї книги, як історичні області, яскраво виділяються Крим, Приазов’я, Слобожанщина, Київщина, Прикарпаття з Волинню, Поділля, Причорномор’я. Структура представленого читачу видання являє собою низку наукових статей пов’язаних між собою тем, які взаємодоповнюючи одна одну дають цілісну уяву щодо минулого регіону, і за задумом автора, взагалі усіх українських земель.

Буревії історії пронеслись над причорноморським степом, залишивши нам, сьогоднішнім його жителям, багато своїх таємниць. Імперська історіографія викреслила з своїх анналів існування сталого населення в Причорноморському степу. Корінного населення, розпорошеного широкою експансією з півночі та сходу, майже не лишилось. Популярне тлумачення історії Північного Причорномор’я заперечує існування якихось аборигенів на цій землі. Автору необхідно було визначитись, які етноси формували сучасну українську націю. Десятилітні пошуки минулого давали відповіді на ці непрості питання. Враховуючи, що колоніальна історіографія, посилаючись на відомі грецькі та римські античні джерела, висвітлювала історію регіону складену за їх стереотипами, доводилось починати з кропіткого аналізу джерел стародавніх авторів. Щоб переклади античних авторів підлаштувати до імперського політичного проекту, давньогрецьку абетку трактували таким чином, щоб літера β(бета) в потрібні моменти трактувалась перекладами, як в(віта). Так Куябу визначили Києвом, Ольбія відома, як Ольвія, а Бакха(Бог) – Вакха. Каша, яка існувала в головах античних авторів відносно назв населення Північного Причорномор’я під термінами "скити" та "слов’яни" завуалювала визначення етнічного походження місцевого населення. Тому головною темою досліджень було висвітлити з небуття етнос, який раніше часів Гомера осів в Північному Причорномор’ї, і ім’я йому аси. Письмові джерела засвідчують про існування Країни Асів в середині І ст. до н.е., а також існування Країни Асів в 1300 р. Велика увага в дослідженнях приділена етимології відомих термінів, трансформації їх на протязі часу. І ключовим елементом в представленому матеріалі було зрозуміти в історичній динаміці, а потім аргументовано пояснити читачеві етнічне походження і трансформацію в часі назв народів та окремих верств. Визначення етнічного походження місцевого населення Північного Причорномор’я та експансія їх до інших регіонів Європи дають розуміння взаємопроникнення культур європейських народів.

Російська православна церква довгий час була під впливом української церкви, натомість українська православна церква довгий час була залежною від російської православної церкви. Така взаємозалежність, на превеликий жаль, деструктивно позначилась на релігійному житті та цілісності українського православ’я. Висвітлення церковного життя в таких умовах було однобоке, що позначилось на викреслені з історії церковного життя народу часів зародження християнства та його поява в Північному Причорномор’ї, становлення церковних відносин за часів аріанства. Але історична правда відновлюється. Так в 2018 р. вселенський патріарх Варфоломій визнав не канонічним передачу в 1686 р. Київської митрополії Московії і повернув українське православну церкву під Вселенське управління.

Про існування свого письма у жителів Північного Причорномор’я надає нам Овідій Насон. Він стверджує, що ним написана книга віршів на місцевій мові. Російські дослідники неодноразово сперечались з приводу підробки текстів, відмітаючи існування місцевого письма, хоча ними зафіксовано як рунічні види письма, так і подібність написів грецькому письму.

В книзі велика увага приділяється аналізу письмових джерел та їх походженню. На прикладі «руських літописів» показано, до якого спотворення подій та їх висновків в українській історії призводить через застосування не перевірених джерел та нав’язаних стереотипів. Представлена публікація досліджень української історії виявляє нашарування, які не відповідають науковим принципам та відтворює забуті сторінки минулого. Дослідження появи «руських літописів» та їх розповсюдження дає можливість відокремити міфи та заглянути в процеси формування давньоруської держави, визначення центру, навколо якого формувалась ця держава, на якому етапі розвитку ранньої держави це відбувалось, і яким чином роль центру державотворчих процесів приписано Києву. Про союзну державу, яка в Північному Причорномор’ї ІХ-Х ст. складалась з 3-х народів, надають візантійські та арабські джерела. Перекази засвідчують нам інформацію про Київську Русь, але зовсім відсутні згадки про Русь з центрами в Слов’янську та Арду (Арту). Дана публікація представить спробу визначитись з цим складним питанням, за розглядом якого автоматично відпадає питання етнічної приналежності керівників держави та їх статусу в між державницьких стосунках.

Велика увага в дослідженнях присвячена взаємовідносинам давньої держави з скандинавськими країнами. Кордон між Давньоруською державою та Візантією (Румом), який існував по Дунаю та поява між ними Болгарського державного утворення позначились на господарських зв’язках двох країн. Мабуть і релігійні протиріччя виявились ускладненням торгівельних стосунків між країнами.

Такі теми, як «Синя Вода», «Гайдамацтво», «Бузькі козаки», «Перші роки історії Одеси», «Запорожці в Очаківській області», на думку автора, іншими дослідниками були розкриті не досить вдало, тому, відповідно, представлені в даній збірці.

Слід згадати про вагому підмогу в оперативному аналізі античних письмових матеріалів, що пов’язані з історією Північного Причорномор’я, надав В.В. Латишев своєю працею «Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе». Переклади Гаркаві мусульманських авторів середньовіччя дали можливість поряд з візантійськими джерелами заглянути в життя давньоруської держави ІХ-ХІ ст.. Переклади В.Г.Тізенгаузеном арабських та перських літописів за часів татарщини, допомогли достатньо виразно висвітлити цей непростий період життя місцевого населення Північного Причорномор’я. Глибокий дослідник В.Г.Тізенгаузен (1825-1902) бідкався, що не відомо руських літописів тієї пори. І його збірник перекладів східних авторів був би добрим додатком для відтворення історії Росії та Золотої орди тих часів. В слово Росія під впливом «руських літописів» він вбачав, як росів так і сарматів (московітів). Вернадський, відреагував на бажання Тізенгаузена, в книзі «Монголы и Русь» та спробував заповнити ці білі плями історії Русі. Але і він не зміг звільнитись від нав’язаних політичних та ідеологічних міфів імперії. Поряд з джерелами, які заслуговують на увагу і довіру, ним в публікації використовувалась дюжина матеріалів, до яких багато запитань щодо достовірності. Звідси зміст видання знівельовано.

Достатньо місця відведено добі козацтва, але зовсім опущено бойові звитяги запорожців та Січове життя козаків. Автор вважає існуючий масив інформації з вказаних тем настільки достатньо описаний, що не потребує повторень. Натомість піднімається питання про забуту в історії останню Січ запорозьких козаків, яка існувала в Новому Гарду 1975-1991 рр.

В середині XVII ст. в часи Хмельниччини царське військо прийшло в Україну. Йому знадобилося біля 140 років, щоб колонізувати землі Північного Причорномор’я. Бажаючи назавжди залишити ці землі під своєю владою, царський уряд примусово переселяє волелюбне місцеве населення, заселяючи причорноморський степ, сербами, молдованами, греками, поляками, німцями, болгарами, євреями, росіянами і іншими народностями. А щоб закріпачити свідомість населення колонізованого краю в петербурзьких і московських кабінетах складають політичний проект, який видають за історію краю. В той же час знищувались та ховались документи, пам’ятки, ігнорувалось те, що неможливо було сховати.

Автори матеріалів, які не змогли відмовитись від нав’язаних стереотипів, продукують ними неприйняття подій, або визнання артефактів підробками. Така доля спіткала стелу віднайдену автором на могилі знатного монгола, з родовими тамгами (імовірно під час атаки ордою Гарду 1301 р.), стелу з гори Опук в Криму. В той же час не змогли розгледіти в знайденій плиті 1904 р. фон Штерном в похованні на о. Березань, що плиту з рунічним написом ховали люди, які не володіли цим видом письма.

Серед історичних постатей, представлених в публікації головним критерієм відбору являлось: відношення до подій, що відбувалися на теренах Північного Причорномор’я; не відповідність популяризованих письмових джерел про особу, з зібраними матеріалами автором розвідок; колоритності характеру особи. Під ці характеристики підпали: стародавній мудрець Анахарсіс, король Вальдемар (князь Володимир), єгипетський султан Бейбарс, козацький отаман Сава Чалий, гайдамака Максим Залізняк.

Від частини раніше опублікованих автором статей довелось відмовитись і не включати до представленої збірки, інші суттєво доопрацьовані або перероблені. В публікації при розкритті тем автору не вдалось звільнитись від низки повторів тих чи інших подій.

Замальовки бронзових фігурок в книзі «Подорож до деяких частин Нижньої Саксонії в пошуках слов’янського або венецького антикваріату», придбаних Яном Потоцьким в Старгарді Макленбургському (скарби Ретри), яка видана в 1795 р. в Гамбурзі, та представлені артефакти в книзі Тадеуша Воланського «Листи про слов’янську старовину» опублікованої в Гнезно у 1846-1847 рр., мають багато спільного. Це проявляється, як в стилі створення образів, так і в представлених написах. Та й доля цих артефактів теж виявилась схожою.

Більшість науковців не можуть пояснити походження фігурок представлених Потоцьким та роки їх створення, то й вирішили назвати їх підробками, як і письмо на цих фігурках, що дуже відрізнялось від існуючих написів рун у сусідніх народів. 12.01.1844 р. до Російської Академії наук надійшов лист від Т. Ф. Воланського з описанням монет та предметів, які на погляд автора листа, стосуються руської історії. В листі вказувались місця їх зберігання. Але науковці проігнорували цей лист. Після публікації в 1846-1847 рр. книги Воланського «Листи про слов’янську старовину» в Гнезно польською мовою церковне духовенство, як католиків, так і православних Російської імперії, до складу якої входила Польща, звернулось до царя Миколи І покарати автора і знищити крамольну літературу. Він більшість накладу звелів знищити, але після експертизи науковця Классена, надав Воланському підтримку в експедиціях по збиранню подібних матеріалів.

У автора цієї книги немає достатніх знань в техніці рунічного письма та не являюсь фахівцем з мистецтвознавства. Але чомусь не розглядається можливість поява в Германії казана з фігурками, як грабунку з інших місць. В часи середньовіччя скандинавські народи мали стійкий зв'язок з Гардарією-Руссю, звідси і Пруссія від Поросії. Тому "грецькі" букви в написах, коли за «руськими літописами» вже на Русі була кирилиця, видають за нісенітницю і не ставлять запитань щодо відповідності цих «літописів». Щоб розширити дослідницькі можливості для де шифрувальників і мистецтвознавців, в додатках представлено артефакти з публікацій Потоцького та Воланського.

В 1991 р. відбувся адміністративний розпад Російської імперії з останньою назвою Радянський Союз. Вона зазнала, як економічного, так і політичного краху. Адміністративно-командна система зазнала удару, як з боку політично-активної національно свідомої української опозиції, так і ринкової економіки. Планово-розподільча система матеріальних цінностей перестала існувати.

Носії командно-адміністративної системи нікуди не поділися. Маючи владу на місцях, вони змогли присвоїти засоби виробництва. Але не вміння ефективного використати ці засоби звели нанівець їх управлінські можливості. Усунення національно свідомого населення від прийняття адміністративно-господарських рішень, призвів до посиленню негативних впливів з боку Російської федерації на стан економіки країни. А боязнь втратити цю владу призвів до протидії приходу в Україну іноземного капіталу.

Високі світові ціни на сірководневі види енергетичної сировини дали можливість Росії не тільки відбудувати свою військову потугу, але й вибудувати повну залежність України від цієї сировини. Стратегія Росії по відношенню до України велась в двох напрямках: нав’язування найвищих в світі цін на енергетичну сировину та продуктів переробки цієї сировини з одного боку; з іншого - скуповування за безцінь українських активів, як з боку приватного російського капіталу, так і пов’язаних з державним російським сектором економіки, тобто активно створювалася в країні ситуація колапсу української економіки.

Визначальна присутність російських медіа в українському інформаційному просторі розчиняла усвідомлення населенням само ідентифікації нації. Російські пісні, фільми, програми заполонили український ефір.

Розмови про братські народи не стимулювали українських істориків до розгляду не простих взаємовідносин між двома сусідніми народами. Піднімати тему колонізації України вважалось ознакою дурного тону. Тому на офіційному рівні не заохочувались дослідження даної теми. Керівників наукових установ влаштовували нав’язані стереотипи, які продукувались в наукових виданнях.

Мабуть не причетність до таких установ давали можливість автору представленої публікації десятиліттями вести такі довготривалі дослідження наших українсько-російських взаємовідносин, уникаючи купюр та відмітаючи нав’язані міфи. Автору, як досліднику пощастило. Російська імперія і її активні представники не передбачали, що настануть часи, коли землі, які вони вважали своїми на всі віки, колись виявляться не під владою Росії. Тому не шкодували сил та фінансів при перекладах іноземних авторів, які описували історичні події на теренах Північного Причорномор’я. Крім того не спроможність визначення етнічного походження назви "руський" підштовхувала фінансувати переклади письмових джерел, де знаходились згадки про даний етнос.

Події на Майдані 2014 р. та війна з Росією, яка сталася за цими подіями, виявились рубіконом в сприйняті нашої історії, взаємовідносин з північним сусідом, ролі історії в формуванні патріотично відповідального суспільства. Щоб виховувати патріотів своєї землі необхідно виростити українську інтелігенцію. Чи зможуть ті, що тиражували імперські міфи, бути провідниками в становленні нової української інтелігенції? Відповідь очевидна.

Ділки від історії в Україні та Росії, обласкані владою імперії титулами, званнями та посадами за впровадження необхідного імперській владі політико-ідеологічного проекту, за доби інформаційних технологій хибно увірували, що вони і надалі будуть тримати монополію на істину.

В музеях міст Північного Причорномор’я експозиції широко представляють в більшій ступені не українську історію, а історію Новоросії. В реєстрі пам’яток історико-культурної спадщини знаходяться пам’ятки нашому колоніальному минулому, натомість чиниться потужний опір включенню туди об’єктів славної історичної спадщини українського народу. Дуже болюче Україна звільняється від свого колоніального минулого.

Збірка представлених розвідок не претендує на всебічне відтворення історичного минулого Північного Причорномор’я, а є лише сторінками тієї історії, які, на погляд автора, дають можливість в загальних рисах представити об’єктивні історичні процеси, що відбувались на теренах Північного Причорномор’я. Будучи частиною історії українських земель, разом з тим історія Північного Причорномор’я свідчить, що край є яскраво вираженим історичним регіоном.

Частина представлених термінів давніми авторами історично перестали існувати, тому їх найменування залишаються спотворені в трансляції прийдешніх авторів та перекладачів. В українській історіографії на сьогодні принято представляти ті чи інші терміни з джерел опублікованих російською мовою, що ускладнювало завдання опрацювання матеріалу. Так назву поселення Аккерман транслюють з одним « К », що зовсім ховає від читача походження слова та історію появи даного поселення.

Світові історичні процеси були не тільки трансформаторами процесів, які змінювали майбутнє цього краю, але й процеси, які визрівали в ньому, впливали на розвиток світової історії. Складним завданням виявилось згрупування покажчиків. Ускладнювало завдання, що частина представлених термінів давніми авторами історично перестали існувати, тому їх найменування залишається в трансляції прийдешніх авторів та перекладачів.

Козацтво Дону та Північного Кавказу, вважаючи себе окремим народом, не сприйняло нову владу після Жовтневого перевороту. Через те в цих регіонах в довоєнний період відбувався жахливий терор. В часи ІІ Світової війни Вермахт в каральних своїх акціях зачасти використовував загони донських та кубанських козаків, так як німецькі науковці про вищу арійську расу, вважали дане козацтво нащадками готів, а отже істинними арійцями. На стільки дані твердження відповідають історії і розкажуть сторінки представленої книги.

Науковці, довгий час залежні від політичних реалій, не призвичаїлися до об’єктивного аналізу залучених джерел, не могли фахово відображати сторінки української історії і, відповідно, робити якісні висновки. З багажем такого рівня опублікованих праць, під впливом засвоєних стереотипів, за часту обтяжені викладацькою діяльністю, транспортними проблемами великих полісів, у цих науковців бракувало часу для всебічного залучення необхідних джерел.

Автор зібрав значний масив історичного матеріалу, яким має бажання привернути увагу науковців для системної корекції майбутніх публікацій з української історіографії і плекає надію знайти зацікавлених серед широкого кола читачів. Коли ж історичні події трактують задля чиїхось інтересів, це вже політичні ігрища, а не наука про минуле. Сучасне населення Північного Причорномор’я, попри різні шляхи свого походження, вкрай важливо зацікавити історичним минулим свого краю, розвінчати міфи, якими напічкували носії імперської доцільності. Після юридичного забезпечення в 1991 р. незалежності, місцева влада в Україні продовжувала залишатись сформованою за колоніальним принципом, де керівні посади за часту формували з вихідців метрополії. Вони продовжували організовувати вибори, а тим самим знову формувати місцеву владу не з патріотичних міркувань. Не люстрація влади і через 25 років незалежності виявились викликом самій незалежності Української держави.

Життя плинне. З’являються нові пріоритети, нові виклики, нові думки. Війна України з Росією, претензії якої управляти ідеологічною пропагандою на українських землях, змушують істориків та громадськості згадувати про пожежу 1718 р. в Києво-Печерській лаврі, де було знищено величезний архів та бібліотеку, з давніми книгами та рукописами. Вважають, що пожежа в Лаврі, яка відбулась в ніч з 21 на 22 квітня, являєтся підпалом посланців Петра І. Очевидці стверджували, що вона почалась відразу в декількох місцях. Саме тоді московський цар вирішив перейменувати Московське царство в Російську імперію. А скільки історичних пам'яток та артефактів знищено в Північному Причорномор'ї для створення своїх імперських міфів.

А.В. Петровський

Шлях аріїв, або звідки з’явилося козацтво у причорноморському степу

У своїх попередніх публікаціях «Про походження козацтва», «Про походження слова козак», «Гардарія», «Відповідь на лист Ю. Яцини…», «Козацтво: міфи, стереотипи, традиції та відновлення історії» та в «Гето-готах» збірки «Забутий Світьод» автор цих рядків доводить, що феномен козацтва не породження подій середньовіччя на українських теренах, а розвиток суспільно-політичних процесів у середовищі сталого населення Північного Причорномор’я на протязі багатьох віків.

Вказані статті аргументують, що носіями козацьких традицій був стародавній арійський народ асів, який тисячоліттями жив у цих степах.

Археологічні дослідження стверджують, що біля 5 тис. років у Північному Причорномор’ї осіло проживало населення, так званої, трипільської культури.

Залишається знайти відповідь, коли дійсно прийшли в українські степи арії, що зумовило їх появу і де прабатьківщина Аріана знаходиться. Відповіді на ці питання допоможуть у пошуках коріння традицій, суспільних відносин та релігійних уподобань козацького народу.

Хети.

Серед науковців немає заперечень тому, що хети є попередниками гетів. Але одностайності у напрямках їх експансії не маємо. Популярна в Україні історіографія трактує експансію гетів-готів у Причорномор’я зі Скандинавії, де вони потіснили кочових скитів, до яких ті землі заселялися кіммерійцями. Від з’ясування достовірності таких тверджень залежить осмислення процесів, що відбувалися в українському минулому.

Наочним документом, який спростовує такі твердження є мапа давньогрецького історика Ератосфена від ІІІ ст. до н. е. Вона чітко вказує, що Північне Причорномор’я заселяли гети. Дніпро був природним кордоном між ними і кочовими скитами.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Мапа Ератосфена від ІІІ ст. до н. е.1

Отже, з одного боку спростовується версія, що кочові скити панували в степах між Дунаєм та Дніпром, з іншого – що в ці степи прийшли арійці зі Скандинавії в кінці ІІ ст., тобто вони прийшли в степи у ІІІ ст. до н. е. і в період готської експансії вже заселяли ці береги. Отже приведений документ і багато інших письмових джерел дають всі підстави для перегляду багатьох праць популярної історіографії України.

В селі Керносівка Новомосковського р-на в Дніпропетровський області серпневого дня 1973 р. при розритті траншеї під силосну яму бульдозером була вилучена на поверхню кам’яна брила. Школярі звернули увагу на форму брили і, очистивши її частину від землі, побачили зображення на камені. Так була відкрита одна з найцікавіших археологічних знахідок, відома в науковому світі, як Керносівський ідол, час виготовлення якого датують ІІІ тис. до н. е. Вага ідолу – 938,5 кг; розмір -120x36х24 см.; матеріал – пісчанник. Зберігається в експозиції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького під інв..№-9039.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Наталієвська стела та Керносівський ідол в експозиції Дніпропетровського Національного історичного музею (ІІІ тис. до н. е.).

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Зображення малюнків на тілі артефакту.

На думку українських науковців, ідол зображує верховне божество арійського пантеону, тобто АзуРаМазду. За кількістю та різноманіттям зображень науковці визнають унікальність статуї серед відомих артефактів подібного типу. Дякуючи малюнкам на камені необхідно констатувати, що 5 тис. років тому в Північному Причорномор’ї вироблялась бронза (ливарна ложка і ливарна форма) та виготовлялись вироби з неї (ніж і сокирка), На лівому боці статуї парування чоловіка і жінки, що на думку дослідників є композиція про створення світу. Наявність малюнків бика (вола), коней, собаки, символізують приручення (одомашнення) оточуючого світу. Тобто за 5 тис. років в Північному Причорномор’ї місцеві жителі розводили коней. Булава, ніж, сокирка, лук і стріли говорять про особу, господаря світу. Нажаль, нерозгадані геометричні фігури залишають не відтвореними частини послання з сивої давнини. За геометричними елементами на тілі Керносівського ідола частину малюнків є сенс спів ставити з відомими знахідками, так званого, дунайського протописьма.

Без сумніву, Керсанівський ідол потребує глибоких досліджень і є пам’яткою світового значення, яка спростовує міфи про периферійність Північного Причорномор’я щодо розвитку світових цивілізаційних процесів. Визиває розпач, що внаслідок експансії знищено безліч місцевих пам’яток історії та культури. Хтось, закопуючи Керсонівського ідола, навмисно знищував культурне надбання нашого народу. Дякуючи випадку та притаманній цікавості школярів ця історична пам’ятка повернута з небуття, а скільки видатних історичних пам’яток втрачено назавжди.

Мотиви появи аріїв в Північному Причорномор’ї та ареал їх попереднього розселення потребує уточнення. Про хетів (гетів) непоодинокі письмові згадки є у давніх текстах Мідії, Ассирії, Египту, Палестини і тому їх вважали незначним племенем, а не одним з центрів стародавньої культури. Але археологічні експедиції ХІХ та ХХ ст. у центральні райони Анатолії, в Каппакадокію та на Середземноморське узбережжя цього півострову, під шаром попелу, землі, лави на дні біля материкового шельфу отримали такі щедрі знахідки, які примусили заговорити про них весь науковий світ. Вони засвідчують, що Мала Азія була одним із стародавніх центрів арійської культури. Якщо при цьому згадати, що давньогрецькі історики, описуючи давні цивілізації світу, зовсім проігнорували минуле території, яка була за їх часів у складі грецької держави, є одним із запитань історії. За письмовими та матеріальними знахідками між Ассирією та Єгиптом, північніше палестинців та семитів за 4-5 тис. років існувала стародавня арійська держава хетів.

За уявами єгиптян про загиблу Атлантиду арійські «варвари» жили північніше Єгипту, серед гір, на островах, розділених протоками, покритими розкішними лісами. На деяких з цих островів знаходились великі кам’яні храми. Правили цим заморським народом декілька царів (шість). Люди ці були дуже войовничі і тверді духом. На своїх човнах у шторм та негоду вони відважно добиралися до намічених цілей. Але за Рамзеса ІІ велика катастрофа погнала їх до берегів Єгипту.2

Учасник розкопок Мілету, німецький археолог Вольф-Дітріх Німаєр, посилаючись на знахідку, стверджує, що у другій половині ХІІІ ст. до н. е. Мілет перейшов під владу хетів. В підтверджені його слів інший немецький археолог Аннелізе Пешлов виявив біля Мілету на перевалі хетський напис. Отже, у підтвердження згадки єгиптян, дійсно, в той час, не тільки західна частина Малої Азії була під владою хеттів-арійців, але й острови, які знаходились неподалік узбережжя. Один із керівників розкопок Трої, німецький археолог Манфред Гофман, після 20-річних досліджень стверджує, що жителів Трої-Іліону необхідно віднести до хетто-лувійського світу.3 Археологи вважають, що загибель Трої є природна катастрофа і землетрус, а не військові дії.4

Дослідники хетської держави віднайшли крім клинописних текстів ще два види письма. Враховуючи і цей момент хетологи стверджують, що державу хетів-арійців складав багатоплемінний союз, серед якого виділялись три основні племені.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Неподалік Анкари на плоскогір’ї біля поселення Бог-аз-кеї знаходиться городище стародавньої столиці хетів Хатусі.

Що ж виявилося причиною загибелі хетської цивілізації? Близько 1200 року до н. е. старовинні письмові джерела Єгипту, Ассирії в один і той же час відзначають напад хетів і отримані над ними перемоги. Як бачимо, хети одночасно організували військові компанії проти сусідів на заході, півдні і сході. Які б могутні держави не були, в історії більше не зафіксовано аналогічних прикладів. Готуючи напади на ті чи інші держави агресори завжди концентрують свої військові зусилля проти якогось конкретного ворога. З огляду на те, що з півночі у хетів знаходився Понт Евскинський (Чорне море) вірогідно, що і в бік Північного Причорномор’я в той час відправилися човни з хетами. Якщо тікають в усі боки з могутньої держави, то в ній відбувалася якась велика катаклізма. Отже, справджуються висновки археологів, геофізиків та письмові згадки.

Великі шари попілу, бруду, застиглої лави, покладів туфу, знайдені у розкопках залишки міст від катастрофи, висока сейсмічна активність по всій Анатолії і в наші дні не дають сумнівів щодо катастрофи.

Про загибель Атлантиди за 9 тис. років, посилаючись на античного мудреця Солону (640-560рр. до н. е.), який подорожував до Єгипту і в дельті Нилу у містечку Саїс від жреців отримав цю інформацію, розповів Платон (427-347рр. до Р.Х.).5 Але за поясненнями, які надає Непомнящий М. М., жреці вели відлік за місячним календарем.6 Отже, тоді Атлантида загинула біля 1200 р. до н. е. За згадками єгипетських мудреців, місце, де знаходилась Атлантида, і час її загибелі дивним чином співпадають з місцезнаходженням хеттської держави і часом її загибелі. Та устами єгипетських жреців «варвари» з Атлантиди теж були арійцями.

Ось і розгадка, чому греки не залишили письмових джерел про сусідню цивілізацію. Тільки прибережне населення материкової Греції мало господарчі зв’язки із жителями сусідніх островів та узбережжям Малої Азії. Але від планетарної катастрофи загинуло населення приморської території Греції. Через знищені зв’язки довгий час про Анатолію в Греції забули, а згодом заново освоюючи морські простори знайшли знелюднене узбережжя іншої землі, яке згодом заселили. Жителі Анатолії, будучи вправними мореплавцями і добре знавшими береги Північного Причорномор’я, суходолом і морем добрались і заселили північно-чорноморські береги.

З грецьких джерел відомо, що біля 1200 р. до н. е. у Північне Причорномор’я з боку Закавказзя прибуло плем’я кіммерійців, яке разом із масагетеми (аси-гетами) вело війни проти Ассірійського царства, Урарту. Хетологи впевнені, що гети тотожні хето-аріанам. Отже, імовірно, це був союз арійців із арієзованими племенами. За версією, з якою погоджується Геродот, азійські кочовики скити прибули в Кіммерію, щоб віддячити масагетам, які довгий час завдавали їм багато прикростей,7 тобто він засвідчує, що в час проникнення скитівв на схід Європи там вже проживали масагети (аса-гети).

Мапа Ерастофена від ІІІ ст. до н. е. зазначає існування іберійців у Закавказзі. А сучасні грузини називають свою країну Іверією. Через нерідкісні у історії перекручення назв, ймовірно, Іберія та Кіммерія перекручені назви Іверії. За інформацією Геродота біля 700 р. до н. е. кіммерійці (іберійці) розділилися, частина ховала своїх побратимів біля берегів Дністра, інша направилась в бік Грузії,7 що потім в ІІІ ст. до н..е. зафіксував в своїй мапі Ерастофен. Доречі, він іберійців вказує і на Піренейському півострові. Давньогрецькі джерела, описуючи походження кіммерійців, згадують про невизначену країну Гамір (мабуть Памір), а Гомер в своїй «Іліаді» про найсправедливіших абіян.8 Мабуть, «абіяни» - перекручене аріани (арії). Отже, коли від перенаселення частина кочових племен під назвою скіфи рушила у пошуках кращих земель і пасовиськ, вони в VІІ ст. до н. е. з’явились в степах Приазов’я. В міжусобних війнах цих племен за кращі пасовиська тільки більше як через тисячу років владу отримали у цьому міжплемінному союзі хазари. Мапа Ерастофена, вказує на шлях, куди подалася велика частина хетів після природної катастрофи в Малій Азії за 1200 р. до н. е.

В пошуках прабатьківщини арійців - Аріани.

На протязі мільйонів років первісні люди вживали у їжу зібране рослинного походження та добуте на полюванні. Близько 10 тис. років до н. е. відступив останній льодовик і кліматичні умови, на думку багатьох вчених, дали поштовх до історичного розвитку людства.

За останніми дослідженнями біологів, різко підвищити розумові здібності тогочасних людей допомогла зміна складової їжі, де різко зріс відсоток вживаємих білків, особливо білків тваринного походження. Це якраз той період, коли люди почали вирощування рослин.

Різке зростання запасів рослинної їжі виявилося тією умовою для одомашнення (приручення) тварин. Процес вирощування м’ясного поголів’я дозволив наповнювати їжу тваринними білками у потрібних обсягах.

Але початок розвитку людської цивілізації відбувався не скрізь, а десь у сприятливих для сільськогосподарського виробництва умовах. І аргументом для таких висновків є найдавніші світові цивілізації: в долині Нілу, в долині міжріччя Тигру і Євфрату (Дворіччя), в долині Інду, в долині Семиріччя (Пенджаб), в долині Гангу, в долині міжріччя Хуанхе і Янцзи.

Розвиток рослинництва та одомашнення тварин могло забезпечити тільки осіле населення. Підвищення продуктивності праці стимулювало можливості його поділу, що в свою чергу підвищувало кількість додаткового продукту. Так виникли різні прошарки суспільства за родом занять і можливість реалізації додаткового продукту, що призвело до товарного виробництва і можливостям його обміну, тобто розвитку ринкових відносин.

Спеціалізація частини населення в розведенні тваринництва стимулювала розвиток цього виду виробництва. Випас тварин мав ряд суттєвих переваг поряд із стойловим утриманням худоби. Випас худоби вів до пошуку нових пасовиськ і скотарі йшли в гірські долини подалі від своїх осель, де вони потім асимілювались з місцевим населенням, таким чином втягуючи їх в глобальні цивілізаційні процеси.

Серед науковців існують дві версії початку розвитку людської цивілізації.

Одна версія переконує, що коли відступили води океану, вони згодом, у долинах великих річок, заснували перші цивілізації на Землі.

Інша версія стверджує, що коли відступили води океану, то високорозвинена цивілізація аріїв прийшла в багаті долини річок і асимілювавши місцеве населення, розвивало господарство, з урахуванням місцевих особливостей.

Погоджуючись із першою версією, необхідно відзначити, що паралельно, приблизно в один і той же час, в різних місцях первісні люди почали перетворюватися працею в людей творення і відтворення. Аналогічна паралельність про появу козацтва на берегах Дону і Дніпра розвінчана виваженими аргументами. Тому і ця теорія дуже сумнівна.

На користь другої версії вказує те, що в долини річок люди прийшли з гірських місць, де змогли вижити у часи всесвітнього потопу від танення льодовика. Коментатори давньоарійських книжок Ріг-Веди та Авести вказують, що арійці жили у гірській долині на березі ріки. А санскрит, на якому написана Ріг-Веда, вважають першоосновою інших європейських мов. На користь цієї версії вказує обожнювання Сонця в найдавніших державах (Аріана, Шумера, Єгипет, Китай, Країна хетів), найголовнішого поклоніння арійців. А розгляд розвитку письма в часі і просторі співпадають із цивілізаційними процесами. Так, пектограми в цивілізаціях долин річок (Інду, Дворіччя, Нілу, Семиріччя, Гангу, Хуанхе та Янцзи) змінили ієрогліфи. Згодом ієрогліфи замінюють знаками, які є письмовим відображенням звуків людського голосу, і тільки в долинах Нілу та межиріччя Хуанхе і Янцзи, доволі географічно відокремлених від іншого цивілізованого стародавнього світу, політично замкнені, продовжували розвивати письменність на базі ієрогліфів. Стародавня цивілізація згодом отримує зміну знаків письма, але визначитись із місцем, з якого розповсюдилося це письмо, вчені не змогли. Тому воно має багато назв (синайське, фінікійське, арамейське, мінойське, староперське, грецьке). Але краї, у яких розповсюдилося це письмо, дивним чином оточують державу хетів. Є припущення, що крім запозиченого клинопису, хети(гети) створили це письмо.

Десятинна система чисел, яка отримала назву арабської тому, що спочатку науковці вважали про поширення її з Єгипту, але зараз остаточно визначили про походження її з Індії, знову підтверджуючи версію про первинну цивілізацію розвитку людства.

Одні вважають, слово арії означає благородний, вкладуючи у це поняття існування теорії расової зверхності надлюдей. Інші розуміють під словом арії перші, тобто ті, з яких почався розвиток людської цивілізації.

В науковій літературі вже не один десяток років дискутується проблема арійської прабатьківщини. За Ріг-Ведою і Авестою арії проживали в долині ріки, яку з північно-заходу, північно-сходу, та півдня обступали високі гори. З півночі вони прийшли в Семиріччя, яке названо через сім потоків, що спускалися з піднебесся. Між цим ріками було безліч каналів і ці ріки зливались в єдине русло, а зрошення перетворило цю землю у квітучу долину. Але землетруси, а потім перенаселення та засухи, почали знищувати Аріану. І арійці періодично виселялись в Індію та на захід.9 З даними описами співпадає верхня чатина долини Інду і штат Пенджаб в Пакистані. Так верхня частина долини Інду знаходиться в оточенні самих високих гір планети: з північного заходу її обступили хребти Гіндукушу, з північного сходу – вершини Каракорум, з півдня – Гімалаї. З півночі арії прийшли в Семиріччя. Але з півдня штат Пенджаб, який названий через п’ять потоків з гір (Джелам, Ченаб, Рава, Биас, Лангчен). Та відомо, що через наступ з південного сходу пустині Тар однна з річок цієї долини Інду пересохла.

Звернемося до мапи Ератосфена від ІІІ ст. до н. е. і як інформація співвідноситься до Авести і Ріг-Веди. На північ від Пенджабу(Семіріччя), за хребтами гір, розселялись масагети. Йордан в описанні арійського народу масагетів, підкреслюючи їх першість в цивілізаційному процесі трансформації людства, вказує, що вони ведуть своє коріння від Магога, сина Яфетового.10 За давньою індійською міфологією, Ману тотожний біблейському Ною, звідси похідні слова: мен, армен, гетман, готоман, отоман, лиман, Арісман, Оман, Німан. Мапа Ератосфена підтверджує інформації Авести і Ріг-Веди. Та й висказування Йордана не протирічать давньоіндійській міфології.

Арріан(ІІст.) описує похід Олександра Македонського в Індію 326 р. до н. е. Вважають, що він при цьому використовував праці сучасника тих подій Ератосфена, які не збереглися до наших часів. Арріан приводить, що на схід від Бактрії починалась Аріана і Олександр зі своїм військом вели бої за адміністративний центр країни асакенів-Масагу.11 Його інформація підтверджується мапою Ератосфена, який на схід від Бактрії розмістив в верхів’ї Інду(на південних схилах Гіндукушу) маса-гетів(аса-гетів), тобто арійців. Мандруючи шляхами південної частини Паміро-Гіндукушського гірського масиву(Нурістан) у 1924 році Микола Авілов згадує, що населення цього краю осілі білолиці арійці(кафіри), тобто не мусульмани, мова яких різко відрізняється від афганского населення(пушту) та таджикского(фарсі).12 Нагадує, що в сусідній Бактрії проживали хаз арійці. 13 Разом з цим всі ці автори підтверджують інформацію Ріг-Веди та Авести.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Ведична ріка аріїв Сарасваті(Інд) складалась з семи потоків.

Прибічники багатополярності початку цивілізації вказують, що Ріг-Веда та Авеста написані біля 3 тис. років тому і не можуть бути надійним джерелом інформації, описуючи більш давні періоди. Приведений вище матеріал підтверджує інформацію Ріг-Веди та Авести. Давні пектограми, ієрогліфічні та інші нерозшифровані тексти та перекази є неспростованим аргументом їх достовірності. Археологічні розкопки Харрати у Пенджабі вказують на високий технологічний рівень міської забудови, розвинену мережу водопроводу та каналізаційних стоків, велику кількість населення міста (до 100 тис.чол.) ще за 3 тис. років до н. е.,14 знову підтверджують інформацію давніх книг. До того ж, Ріг-Веда написана на санскриті, – прообразі інших індоєвропейських мов. Отже, Авеста і Ріг-Веда залишаються одним з найважливіших джерел історії людства.

Якщо арії перші, то від цих нових людей пішли інші арієзовані народи: араби, арамеї, армени(вірмени), хазари, мадари, татари, вулгари, авари. Від арійців та арієзованих народів в спадок лишились топографічні назви: Аравія, Арагац, Арарат, Аракс, Арагва, Ардон, Аргун, Арал.

В арійському релігійному пантеоні богів називали аз. Звідси пішли топографічні назви: Азовське море, Азов, Кавказ, Азейбарджан. А згідно релігійним віруванням арійців, творцем Всесвіту був Ахурамазда, вірніше Азурамазда (Бог Сонця Мазда).

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Барелєф в історичному комплексі Так-е-Бостан(Іран). Сцена,де Бог Сонця (АзуРаМазда) проводить мітру(осяяння) на перемогу сасанидського царя

Шапура ІІ над римським імператором Юліаном.

Звідси представлений матеріал аргументує, що арії, Аріана, аріанство - це не просто поняття, а історичні етапи розвитку людської цивілізації Біологи видвинули теорію, що перша група людської крові найдавніша і від неї пішли інші, тобто модифіковані групи крові. Цим самим знову аргумент про первинність розвитку.

Через землетруси, селі, засухи та перенаселення, за Авестою арії переселялись на Захід і на Схід від Аріани у пошуках благодатних долин. Археологічні знахідки поселень в Малій Азії (Чиртал-Хююк), Ізраїлі (Ієріхон), Сирії, (Мюрайбіт), Туреччині (Чейюню-Тепсі), Ірані (Джармота Ганджі-Деле), Пакистані (Мехргарх), які датують 8-7 тис. років до н. е. дають підстави вважати про заселення вихідцями з Аріани величезних просторів. Родючі долини Дворіччя, Нілу, Гангу, міжріччя Хуанхе і Янцзи, привели і сконцентрували в цих місцях велику кількість населення, що призвело до централізації влади і створення перших державних утворень (Єгипет, Вавілон, Ассирія, Китай).

В письмових джерелах, як гетів (готів), так і асів відносять до арійців. Якщо гети (готи) є воєнізована верства арійців, то аси - самоназва арійського племені. Звідси масагети та асакени переіначена назва аса-гети. Арієзоване сусіднє населення (хазарійці, таджики, пуштуни) бачили воєнізовані угрупування кінних асів, тому в їх лексиці кінь асоціювався з ас. А аса-кени в устах завойовників війська Олександра Македонського дають підстави вважати, що аси-арійці першими приручили коня, враховуючи, що арійські хети мали ціле вчення по виїздці коней.

Арії та арієзоване населення сусідніх регіонів називали свої краї станами. Відомі такі назви країв: Нурістан, Белуджістан, Афганістан, Пакистан, Індостан, Таджикистан, Регістан, Туркестан, Кохистан. На Дону та Кубані й зараз населені пункти називають станицями. Від асів-арійців похідними являються слова: аспург, аскет, асавул, Асмар, Ассирія.

За Ріг-Ведою, столицю Аріани Райя заселяло три племені аріїв. З огляду нинішнього заселення долини Інду можемо назвати три головні народності: гальчі, белуджі, синди. Німецькі вчені в етнографічній експедиції до Осетії в ХІХ ст. наряду із белуджі вказують і гальчі.15 Відомо, що асів грузини нарекли осами (осетинами). В Північному Причорномор’ї Дніпро-Бузький лиман за часів Помпонія Мела (Іст.) називали Гаванню асияків, а аси жили по р. Бог. При цьому Йордан називає область Ойум з центром Ексанпей на р.Мертвовод.16 Прокопій Кесарійський вказує на центр Дорі,17 а скандинавські джерела про Великий Світьод з центром Асгард.18 Знову у Північному Причорномор’ї вимальовується триплемінний арійський союз. Це є синди, аси, а треті роси. Якщо придивитись уважніше, то гальчі в Пакистані розміщуються там, де були аси (масагети), де знаходилася колись прабатьківщина Аріана.

Дослідники аріїв вказують, що серед них частина(гальчі) була білошкірі блондини з голубим кольором очей.19 Це пітвержують німецькі дослідники осетинської Дігорії ХІХ ст.. За дослідженнями арієзнавців, арійські пророки були окремою верстою, володіли письмом та зналися в астрономії, тому їх вважали вищою расою і посланцями Всевишнього. Зовнішня відмінність та залишене на оголеній голові пасмо волосся, як зв'язок із космосом, стверджували їх в суспільстві за надлюдей

Такі чуби відомі на маківках у хеттів, масагетів (аса-гетів) в гунському війську, асів часів Святослава та запорожців.

Народні збори стародавніх шумерів, панкуси у хеттів, розповіді давньоєгипетських мудреців про управління в північних землях шістьма царями, ради в Гардарії і часів запорожців-черкас. Ось шлях народовладдя з глибини віків.

З археологічних досліджень стоянок неоліту випливає, що першою одомашненою твариною була коза. З огляду теорій про походження слова «козак» та зображення кози на давній гардовій печатці, дійсно, коза мала велике ритуальне значення у козаків-арійців.

В Іранському нагір’ї на півшляху від стародавньої Аріани до Ассирії в місцевості Арісман (Арійман) в 86 роках ХХ ст. археологічна експедиція відкрила стародавнє місто, велику кількість зброї, гончарних виробів, прикрас та таблицю з письменами. На цьому городищі було знайдено велике ливарне виробництво, з якого мідь в заготовках вивозили в далекі краї. Ці знахідки вказують, що за 7 тис. років тут був острівець стародавньої культури.20 З огляду, що назва Іран є трансформація від слова аріан, ці знахідки вказують на головний напрямок експансії аріїв внаслідок природних катаклізмів та перенаселення прабатьківщини аріїв. І сьогодні штат Пенджаб (колишня долина Семиріччя) є одним з найгустонаселеніших регіонів Землі.

Представлене дослідження засвідчує, що регіон Північного Причорномор’я був однією із важливіших ланок у трансформації світових історичних процесів на протязі багатьох віків. Щоб усвідомити перебіг минулих подій у процесі розвитку людської цивілізації, науковцям необхідно відмовитись від нав’язаних стереотипів.

Велика частина українських земель підпала під вплив арійської культури Північного Причорномор’я, тому важливішим у нашій українській історії конче потрібна науковцям якісна ревізія минулого. Це дасть можливість відшукати коріння мовних, культурних, етнічних складових, релігійних уподобань та звичаїв у формуванні української людності.

1. Рычагов Г.И. Мир географии: География и географы. Природная среда – М., 1984. – С. 36.
2. Непомнящий Н.Н. Чудеса света. – М.,2006 – С. 97-98.
3. Там само – С. 148-149.
4. Там само - С. 146, 150.
5. Савельев Е.П. Древняя история казачества – М., 2002. – С. 102.
6. Непомнящий Н.Н. Чудеса света. – М.,2006 – С. 89,94,98.
7. Геродот. История в девяти книгах. - К., 1993. – С.182,183.
8. Гомер. Гомер. Іліада. – Харків, 2006.- Пісня ХІІІ (6). Чугуєнко Михайло. Україна, яка шокує. – Харків., 2004. – С. 72.
9. Савельев Е.П. Древняя история казачества. – М., 2002. – С.284, 286.
10. Йордан. О происхождении и деянии гетов. - М., 1960. – С.70-71.
11. Бадак А.Н. История древнего мира. Древний восток. - М., 2000. - С.77,78.
12. Вавилов Н.И. Пять континентов. - М., 1987. – С.49,50.
13. там само – С. 41,42.
14. Бонгард-Левинг Г.М. Древние цивилизации. – М.,1989. - С. 220.
15. Бокгауз и Ефрон. Енциклопедический словарь.С.Петербург,1897-кн.48-ХХІІ. С. 263.
16. Йордан. О происхождении и деянии гетов. М., – 1960. С. – 74.
17. Козак Д.Н. Готы. Николаев,1997 – С. 7.
18. Снорри Стурлусон. Сага о Инглингах. // Круг земной. – М., 1980 – Гл.І-II.
19. Савельев Е.П. Древняя история казачества. – М., 2002. – С.162.
20. Непомнящий Н.Н. Чудеса света. – М., 2006.– С.184-186.

Ім’я Анахарсіс – візитівка Північного Причорномор’я, як території тогочасної цивілізації.

Серед відомих імен кінця VІІ – початку VI ст. до н. е. особняком виглядає мудрець Анахарсіс з Північного Причорномор’я. Про цю особистість ми дізнаємось від греків.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Анахарсіс. Ілюстрація німецького художника ХІХ ст з галереї стародавніх греків Rцmer (1801, Аугсбург,). Академія Тринітаризму.

Анахарсіс жив близько 614 – 550 рр. до н. е. Багато міфів греки склали щодо цієї історичної постаті. Так як ця особа стає відомою виключно з грецьких переказів, не має сенсу приводити посилання на видання тих чи інших публікацій авторів при підготовці даного матеріалу.

Вважають, що після загибелі Анахарсіса його образ почали ідеалізувати. Поступово в античній літературі з’являється образ скитського мудреця, який незважаючи на своє варварське походження, зміг стати в один ряд з кращими грецькими філософами. Якщо високий авторитет античних грецьких філософів дослідникам був цікавий з точки зору величі особистості, то на думку автора, Анахарсіс цікавий, як представник етносу, інформація про який у греків та римлян на той час була досить обмежена. Тобто інформація про дану особу дає змогу при відкрити те далеке минуле народу, який мешкав на північному узбережжі Чорного моря.

Про колонії греків в Північному Причорномор’ї за античних часів існує достатньо публікацій, при тому відомі досліджувані городища археологи автоматично приписують грекам. Відносно місцевого населення, інформація майже відсутня. Існує стійкий стереотип, нав’язаний греками, а потім і колоніальною наукою, що місцевим населенням були кочові скити. Але відомо, що Анахарсіс був родом з міста Метрополя. Тоді як кочівники могли засновувати міста? З інформації про Анахарсіса йдеться, що його мати була мілетянка. Але ж перші переселенці з Мілету, в Північному Причорномор’ї з’явились після поразки мілетського повстання греків 494 р. до н.е. проти персів-завойовників. З легкої руки давніх греків всі етнічні групи населення в Північному Причорномор’ї асоціюють з іменем скити. Для визначення, якого етносу був Анахарсіс, розглянемо відомі письмові джерела.

За задками Ефора Кимського (405-330) Анахарсіс був син Генура, за згадками Лукиана Самосатського (біля 120 до н. е. – після 180 р. до н. е.) – Давкледа. За одними згадками він був син мілетянки і володів грецькою мовою, за іншими вивчав її, прибувши до Греції. Античний автор Домитій Калістрат (І ст. до н. е.) представив, нібито листи Анахарсія, в яких той на свій акцент в розмовах з афінянами, нагадує на не менш значний акцент афінян серед скитів і вважає, що вимова не буває дурною, бувають дурними помисли. Явно вигадана історія. Не спілкувались афіняни в Північному Причорномор’ї з місцевими жителями на початку VI ст. до н. е.. Когорта відомих грецьких авторів античності черпала інформацію з минулих переказів, тому не має сенсу уточнювати посилання на даних авторів.

Щоб розібратись в історичній ситуації Причорномор’я та на території Малої Азії кінця VII – початку VI ст. до н. е . звернемось до згадок римського географа І ст. Помпонія Мели. Він називає в Північному Причорномор’ї етнос асияків. Йому вторить Пліній Старший, який за перекладами називає аксияків. До того ж він та Страбон згадують за перекладами, що раніше Понт Евксинський (Чорне море) називався Аксинским, від назви народу, який заселяв його береги. Але потім греки переіначили його назву. Тобто асияки або правильніше аси проживали на берегах цього моря, тому і море називалось Асинське або Аське. До того ж і Геродот згадує, що частина сардів Малої Азії є асіади (аси), які походять від онука Ману - Асія, через що частина світу отримала назву Азія (Ману арійський праобраз християнського Ноя). Тут же він пояснює, що всі лідійці себе вважають асами. Тобто в часи життя Анахарсіса як на північних, так на південних берегах Чорного моря жили аси і ас Анахарсіс приплив в Лідію на вітрильнику де вільно спілкувався з місцевим населенням. Даний період розвитку грецького суспільства науковці назвали архаїчним, тобто переходу від варварства до цивілізації. Є всі підстави стверджувати, що в часи Анахарсіса аси жили по обидва береги Чорного моря, мали стійкі зв’язки між собою. Рівень технологій та культури у них був не менш розвинений, ніж в Греції. Не випадково, що багато з греків могли дізнатись про ковальські міхи, кращу конструкцію якоря та вітрил, про гончарне коло від освіченого Анахарсіса. Грек Геродот з Галікарнаса зізнається, що він збирав матеріал через перекази. Він жив понад 100 років після Анахарсіса. А в часи життя цього філософа людей, які б володіли письмом в Лідії та Греції були одиниці. Так як в часи життя Геродота в Малій Азії та на Балканах Північне Причорномор’я вже називали Скитією (Скифією), то і Анахарсія (за грецькими переказами Анахарсіса) називали скитом. На той час в полісі Ольвія (Ольбія) вже зміцніла грецька громада, яка асоціювала Північне Причорномор'я з Скитією.

З грецьких джерел відомо про ще одного високоосвіченого скита Токсарида часів Анахарсіса. Це свідчить, що йдеться не про унікум варвара, а в середовищі асів з Північного Причорномор’я виховувались високоосвічені, з високим рівнем інтелекту та культури тогочасного світу, люди.

Через перекази греків відомо, що Анахарсіс спочатку відвідав Малу Азію. Прибувши в Мілет, зупинився у грецького філософа Фалеса. Він з’явився в Афінах біля 594 р. до н. е. Отже в часи проведення Солоном реформ до Афін кораблем прибув іноземець-варвар, який володів грецькою, мав великий розум, добре вихований і мав багатий багаж знань, якими на той час не володіли в Афінах. Через високий рівень авторитету в античному світі грецькі перекази вигадали йому походження від вихідців з Мілету.

Найбільш давнішні спогади про мудреця належать Ферекиду Сироському, який проживав у 584 – 499 рр. до н. е. Від Геродота (між 490 і 480 – близько 425 до н. е.) ми дізнаємось, що він не може серед племен в при понтійських краях назвати жодного народу, який би був відомий своєю мудрістю, і не знає нікого, хто уславився своїм розумом, крім скитської народності і Анахарсіса.

Про глибокі знання Анахарссіса згадував Ефор (405-330 до н. е.). історик причисляв його до Семи Муреців. Діон Хризостом, Діоген Лаертський, Плутарх, Ефор, Платон, Аристотель, Цицерон, Сенека вважали, що практичне спрямування філософії Анахарсіса було одним із факторів, який привів його до спілкування з відомим афінським законодавцем Солоном. Ось як про це розповідає Плутарх: «Кажуть, Анахарсіс прийшов до Солонового будинку в Афінах, постукав і сказав, що він іноземець, прийшов укласти з ним союз дружби та гостинності. Солон відповів, що краще заводити дружбу у себе вдома. «Так ось, — відповідав Анахарсіс, — ти сам же вдома, тож і уклади з нами союз дружби та гостинності». Солон був у захваті від його винахідливості; він прийняв його з радістю і деякий час тримав його в себе, коли вже він сам був громадським діячем і складав закони. Дізнавшись про це, Анахарсіс став сміятися над його роботою: він мріє утримати громадян від злочинів та користолюбства писаними законами, які нічим не відрізняються від павутини: як павутина, так і закони, коли попадаються слабкі та бідні, їх утримують, а сильні й багаті вирвуться. На це Солон, кажуть, заперечив, що й договорів люди дотримуються, коли порушувати їх невигідно ні одній, ні іншій стороні; закони ж він так підлаштовує до інтересів громадян, що покаже всім, наскільки краще чинити чесно, ніж порушувати закони. Однак результат виявився скоріше той, який передбачав Анахарсіс, ніж той, на який сподівався Солон».

Анахарсіс досить критично ставився до демократичної системи правління, яка складалася в ряді давньогрецьких полісів, зокрема в Афінах. Так, Плутарх, розповідаючи про відносини між Анахарсісом та Солоном, наводить такий епізод: «Анахарсіс, відвідавши Народні збори, висловив здивування, що в еллінів говорять розумні, а справи вирішують дурні». Очевидно, він дотримувався думки, що державні справи повинні вирішувати кращі люди, які далеко не завжди можуть бути обрані демократичним шляхом.

Діодор Сицилійський (90 до н. е. – 30 до н. е.) пише, що до лідійського царя Креза прибули скит Анахарсіс, Біант, Солон, Піттак, яких він на бенкетах та на зборах відмічав найбільшими почестями, показуючи їм свої багатства та могутність його влади. В той час у освічених людей цінувалися стислість мови. Крез хизуючись благополуччям свого царства та кількістю підкорених народів, спитав Анахарсіса, як старішого з мудреців за віком, яке з живих істот він вважає хоробрішим? Анахарсіс сказав, що самих диких тварин, бо вони одні мужньо вмирають за свою свободу. Крез вважаючи , що той помилився і що на наступне питання той дасть потрібну йому відповідь, спитав, яке з живих істот він вважає найхоробрішим? Той знову відповів, що самих диких тварин, так як вони живуть за природою, а не за законами: природа ж є створення божества, а закон встановлено людьми, і справедливіше користуватися тим, що створено богом, а не людиною. Тоді цар бажаючи висміяти Анахарсіса, спитав, невже звірі розумніші істоти? Мудрець, погодившись з цим, пояснив, що віддати перевагу істину природи істині закону є основною ознакою мудрості. Тоді цар єхидно відповів, що його відповіді від скитського звіроподібного виховання.

За інформацією Лукіана, коли Анахарсіс прибув до Афін (біля 594 р. до н. е.), його зустрів земляк Токсарид. За переказами він під час чуми в Афінах умовив жителів вином продизинфікувати вулиці та будинки міста, що врятувало його населення від поширення епідемії і за таку послугу отримав вдячність та пошану містян. Токсарид познайомив Анахарсіса з Солоною та іншими відомими громадянами Афін.

Як бачимо розповіді античних грецьких авторів з переказів про часи Анахарсіса виказують про подальшу сформовану думку щодо народів Північного Причорномор’я За переказами в подорожах Анахарсіс знаходився більше тридцяти років до самої смерті Солони в 559 г. до н. е. За даний період він побував в Лесбосі, Хівах, Коринфі, Фокиді, Беотії, Сицилії, Єгипті, Персії. Згідно античних джерел Анахарсіс настільки прославився своїм розумом та винахідливістю, що був увійшов до складу Ареопага – верховного органу управління Греції.

Герміпп розповідає, що коли той прийшов до будинку Солона, то наказав одному з своїх слуг повідомить Солону, що до нього прийшов Анахарсіс, бажаючи побачити його і бути у нього гостем. Солон передав йому, що відношення гостинності зав’язуються кожним на своїй батьківщині, на що Анахарсіс відповів, що Солон на своїй батьківщині і йому потрібно налагоджувати гостинні зв’язки. Солона прийняв його і зробив ліпшим другом.

Розповідь про Анахарсіса варто закінчити словами Страбона: « Тому-то і Анахарсіс, Абарис і деякі інші скити, їм подібні, користувалися великою славою серед еллінів, що вони побачили в ньому характерні риси свого племені, люб’язність, простоту та справедливість.»

Афоризми Анахарсія:

- Анахарсіс на питання, чому не заводить дітей, відповів: через любов до дітей.
- Анахарсіс, відвідавши Народні збори (в Афінах), висказав здивування, що у еллінів висказуються мудреці а справи вирішують невігласи.
- В Елладі приймають участь в змаганнях люди вправні, а судять їх невмілі.
- Дивовижно, як елліни спочатку бенкету п’ють з малих чаш, а з повними шлунками – з великих.
- Виноградна лоза приносить три грони: грону насолоди, грону сп’яніння та грону омерзіння.
- Афінянин докоряв його (Анахарсіса), що він скит; а він відповів; «Мені ганьба моя вітчизна, а ти ганьба своєї батьківщини.
- Ринок – це місце, навмисно визначено, щоб обманювати та обкрадати один одного.
- Безпечні кораблі – це витягнуті на берег кораблі.
- Краще мати одного друга багато цінного, ніж багатьох малоцінних.
- Перша чаша належить жадобі, друга – весіллю, третя – насолоді, четверта – безумству.
- Щоб не стати п’яницею, достатньо мати перед очима п’яницю в усьому його неподобстві.
- Зла людина подібна на вугілля: якщо не пече, то чорнить тебе.
- Закон – павутина: маленькі комахи гинуть в ній, великі ж благополучно пробиваються.
- Мова - це те, що в людині одночасно і добре і погано. Кращим управлінням було б таке, в якому, при загальної рівності у всьому іншому, перші місця були б забезпечені чесноти, а останні – пороку.

Щоб за коментарями не загубити історичну спадщину.

Перші джерела по історії Північного Причорномор’я надають нам Накши-Рустамський напис (знаходиться в Ірані) та Суецький ієрогліфічний напис (VI ст. до н.е.). Бехистунський напис з барельєфом царя Дарія І висічений на скалі по дорозі з Тегерану в Багдад теж в VI ст. до н.е. Напис висічено клинописним текстом: давньоперським, еламським та аркадським. Англійський дослідник Генрі Ролуінсон (1810-1895) в 40-х роках ІХ ст. дешифрував давні клинописні тексти (перський, еламський, акадський). В Бехистунському написі (переклад А.А Фреймана) стовпчик-І,6: згадується, що Цар Дарій І завоював 23 країни і серед них Скитія. Стовпчик І,21: коли Дарій був в Вавилоні 9 (девять) країн і серед них Скитія від його правління звільнилася (на думку перекладача йдеться про середньоазійських скитів).1 В частково пошкодженому перському написі Б.А.Тураєв «Скитія в ієрогліфічному написі» (1911), що Дарій через море пішов на землю сака. Переміг їх і взяв в полон вождя Скунха, поставив іншого своєю волею і країна стала його.2 Ця частина тексту, зроблена тільки з перекладу перського напису, відсутня в перекладі А.А.Фреймана.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Малюнок з Бехистунського барельєфу в книзі Оскара Егера «Всесвітня історія».

Академік В. В. Струве (Поход Дария I на саков-массагетов, ИАН, III, 3, 1946, стр. 231) відновлює (використовуючи работи Фоя и Вейсбаха), наступним чином даний текст: «Говорит Дарий царь: вместе с войском саков я пошел к стране саков, которая за морем, эта шапку острой носит. Затем я корабельный мост близко к морю [имеется в виду Аральское море] восстановил на его месте. От этого корабельного моста прошел я страну и я саков сильно разбил, одну часть я схватил, другая часть связанной была приведена ко мне и их первого, наибольшего из них Скунха по имени, его они захватили и привели ко мне. Там другого наибольшим сделал я, как моя воля была. Затем страна стала моей»." Він вважає, що йдеться про саків-масагетів, які проживають біля Аральського моря в Середній Азії.3 В Суецькому ієрогліфічному написі серед країн, підвладних Дарію вказується сака Хумаравка, сака з гостроверхими шапками та країна саків, яка досягла краю землі (по той бік моря) Б.А.Тураєв вважає, що остання згадка про європейських скитів.4 В V стовпчику Бехистунського напису похід проти саків, які носять гостроконечні шапки, здійснено через 3 роки після приходу Дарія на царство в 519 р. до н.е.. За версією Е.Херцвельда, що одежа саків з гостроконечними шапками дуже походить на одяг Причорноморських скитів. Виходячи з цього він вважав, що йдеться про причорноморських скитів.5

В своїй статі «Дарій І і скити Причорномор’я» Струве вважає, що в Бехистунському написі не йдеться про скитів Причорномор’я, так як за Геродотом скити не піддались війську Дарія. До того ж дослідник визначив, що Бехистунський напис зроблено до походу Дарія в Північне Причорномор’я.6 Тобто вождь скитів Скунха не відноситься до скитів Північного Причорномор’я. Як вже зазначалось, Струве вважав, - мова про саків-масагетів, які живуть біля Аральського моря. Але ж Геродот надає локалізацію масагетів (аса-гетів) часів Кира за рікою Аракс на великій рівнині біля Каспійського моря, що на схід від Кавказу (йшлося про Малий Кавказ та Куро-Араксинську низовину з боку Мідії). Тому й був матеріал (ліс) для зведення понтонів військом Кира.7 І в Бехистунському написі Дарій повідомляє, що коли йшов завойовувати саків, які носять гострі шапки, то побудував корабельний міст поблизу моря, бо йому за Араксом необхідно було воювати з військом Скунха. Отже не має ніяких підстав прив’язувати масагетів (аса-гетів) Закавказзя часів Кира та Дарія І до Аралського моря та Середньої Азії. Але і вождя саків Скунха ми не можемо пов’язати з історією Північного Причорномор’я. Так як на стелі Суецького каналу згадується похід Дарія проти саків за море, то напис відбувся після походу персів в Північне Причорномор’я. Більшість дослідників вважає подія відбулась після 517 р. до н.е.

За 6 км. Від стародавної столиці персів Персополя в скелі знаходиться гробниця чортирьох царів роду Ахеменидів. За інформацію Б.А.Тураєва в його публікації «История древнего востока» з приводу перекладу Накши-Рустамського напису VI ст.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Накши-Рустам (Іран). Гробниця царів Ахеменидів( фото Амира Хуссейна Золфагари).

до н.е. згадуються серед народів підвладних персам скити, з гостроверхими шапками, скити по той бік моря та саки Хумарагські.8 В Суецькому ієрогліфічному написі йдеться про країну саків, яка досягла краю землі. Тураєв вважає, що інформація про європейських скитів,9 Перекладач А.А.Фрейман вважає, що академік В.В.Струве беззаперечно довів, що скити по той бік моря, яких вважали європейськими скитами, являлись саками-масагетами.10 В російській версії Вікіпедії про царя Дарія І дана теза фігурує як доведений факт. Отже бачимо, що новітні перекладачі, під впливом авторитетного В.В.Струве., пов’язують саків-скитів та масагетів (аса-гетів) в написах VI ст. до н.е. з Середньою Азією, що не припустимо. Тобто два знавці Сходу по різному визначали етнічне походження та місцезнаходження землі вождя Скунха. Вияснення даного питання прояснить, чи це частина стародавньої історії Північного Причорномор’я, чи стосується інших земель.

А.Б.Тураєв згадує про скитів по той бік моря і з гостроверхими шапками. Чи були народи північніше Сирдар’ї біля Аральського озера з гостроверхими шапками питання без відповіді. В той же час В.П.Семенов-Тяньшанський згадує біля Гарду поряд з с. Богданівка (Північне Причорномор’я) на могилі кам’яну бабу з гостроверхою шапкою.11 Автор Гошчкевич уточнює, що її на початку ХХ ст.. перевезли в с.Анетовку, а відти в 1931 р. до Первомайського музею.12 В.В.Струве вважає саків не скитами, а масагетами (аса-гетами). Якби він згадав про масагетів цариці Томіри Геродота,13 Йордана,14 Никифора Григора,15 мабуть би не скитами називав жителів Північного Причорномор’я. Виходить топоніми та етноніми Кавказу мають спільне коріння з минулим Північного Причорномор’я. Тому і одяг, в тому числі гострі шапки, мають спільні традиції. Віднайти ж ліс серед азійської пустині для створення корабельного мосту через Сирдар’ю, чи то Амудар’ю, діло безперспективне. Як бачимо, що йдеться про саків-масагетів (аса-гетів) Закавказзя. Академік Струве під впливом Арріана Флавія про похід Олексанра Македонського в Азію скитів (саків) Согдіани16 прив’язав до массагетів (аса-гетів) Закавказзя вождя Скунха і нав’язав своє хибне бачення багатьом дослідникам. Ці саки не стосуються Бехистунського напису, а висвітлюють етап історичного шляху експансії масагетів (аса-гетів) до Європи. Дослідник стародавнього Сходу М.А. Дандамаєв теж необачливо зробив висновок, що Бехистунський напис стосується гостроверхих шапок, які проживали на території Середньої Азії.17 Виходить Накши-Рустамський клинописний напис являється першим відомим письмовим джерелом про історію Північного Причорномор’я.

За Геродотом в часи Дарія при поході війська вздовж моря мідійці застосовували метод подолання рік, за яким судна супроводжували військо вздовж побережжя. Коли траплялась ріка на шляху війська, кораблі заходили в гирло цієї ріки і ботом до борту створювали таким чином зчеплення до протилежного берегу. Так створювався міст в дуже короткий проміжок часу. Вперше застосування мосту відбулось військом Дарія в 519 р. до н.е. за інформацією Бехистунського напису проти саків-масагетів (аса-гетів) вождя Скунха (корабельний міст на річці Аракс, при проводці суден з Каспійського моря). Наступний епізод подолання Боспору в приблизно після 517 р. до н.е.. В тому ж році форсування Істру (Дунаю), коли здійснювали напад на скитів, а точніше на саків-масагетів (аса-гетів).

Про похід саків за море розгорнуто описує Геродот в 4 (четвертій) книзі своєї «Історії». Так побудувавши корабельні мости через Боспор та Істр. Чисельність війська складала 700 тис. без екіпажів кораблі, яких збудували 600 одиниць. Не в змозі протистояти величезному війську персів скити (аса-гети) вибрали тактику випаленої землі, коли частина війська уводила ворога в пустинні місця країни, знищувала водопої та пасовиська. Без достатньої їжі, води та кормів в війську Дарія почався голод та падіж скота. Перси почали шукати шлях до Істру. Так безславно закінчилась компанія персів проти саків за морем.18

За Ктесієм Книдським Дарій наказав сатрапу Каппадокії Аріарамну виступити проти скитів. Переправившись на тридцяти судах він взяв скитів в полон, причому захопив брата скитського царя Марсагета. Ктесій в отриманій інформації не зрозумів, що йшлося про масагетів (аса-гетів), тобто не скитів, а асів. Цар скитів (аса-гетів) написав в гніві листа Дарію. Дарій зібравши армію в 800 тис. і побудувавши мости через Боспор та Істр (Дунай) вступив на землю скитів. Цар скитів та Дарій відправили один одному луки. Перський цар побачивши, що лук скитського царя кращий повернув з військом назад. Отже через п'ятнадцять днів перське військо повернулось за Істр, а мости знищили раніше, ніж переправилось все військо. Залишені в Європі 80 тис. були перебиті скитами.19

Не відомо, якими джерелами користувались грецькі автори, але потужність війська Дарія суттєво завищена. Як відомо іонійське повстання було жорстоко персами придушено. Мілет в 494 р. до н.е. був взятий та розграбований. Грецьке населення, яке вижило після різанини, виселене на малообжиті, за мірками персів, землі. Таким чином з’явились на периферії тогочасного світу гнані мілетські переселенці, а не відважні підкорювачі нових земель. Для греків Геродота та Ктесія перси були вороги, тому вони інформацію, за часту досить претензійну, легко підхоплювали. Звідси є достатні аргументи довіряти Накши-Рустамському напису. Так на Кінбурнському півострові за часів запорозького козацтва існував Дарієвий кам’яний міст,20 що свідчить про осіле населення на протязі тисячоліть та достатній період часу перебування персів в Північному Причорномор’ї. Велика кількість знайдених монет в Північному Причорномор’ї, які датують V ст. до н.е., має зображення солярного знаку, які з незрозумілих причин грекофіли визначили грецькими монетами. І не зрозуміло, чому дослідники Ольбії ігнорують інформацію Безименного автору «Землеопису», якого названо Скимом Хиотським (Псевдо). Він уточнює, що мілетяни облаштовували Ольбію за часів володарювання мідійців.21 Отже мілетяни та Північне Причорномор’я були залежними від персів. Якраз за часів Царя Дарія І почав в його провінціях поширюватись Зороастризм, як релігія. Країна почала переходити від клинопису до арамейського (авестійського) письма. З релігійного культу Авести сузір’я Козерогу ми знаходимо поклоніння цьому культу в Північному Причорномор’ї.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Ручка Ахеменідового сосуду.22 Гардова печатка 1750 р..23

в часи запорозького козацтва. Знову бачимо сталий характер осілості в Північному Причорномор’ї на протязі тисячоліть. Звідси бачимо походження назви козак пов’язана шануванням культу авестійської Новорічної зорі. Не даремно місцевий етнос на протязі віків називали сонцепоклонниками.

Юргевич В.О. в своїх дослідженнях етимології написів та назв на теренах Північного Причорномор’я знаходить їх перське або арійське коріння. Він визначає, що дані назви від прибулого разом з скитами населення Персії та Арії, які з’явились раніше приходу греків в Північне Причорномор’я, після 28 років володіння Азією скитами.24 Але згадуючи Зороастра під впливом оповідей Геродота автор статті не запідозрив, що це населення з’явилось і залишило свій культурний слід під час експансії за часів царя Дарія.

В.В.Струве в своєму дослідженні «Дарий І и скифы Причёрноморья» представив написи (Персополький напис е, напис в Сузах е, напис Ксеркса про дев, напис в Екбатапі) не визначені часом їх створення, чим заплутав зацікавленого читача і вкінці кінців самого себе.

Представлені аргументи вказують на значний іранський слід в історії Північного Причорномор’я, що дає привід вважати про можливу залежність деякий період місцевого населення від Персії за часів царя Дарія, про що і засвідчив Накши-Рустамський напис. Нажаль коментарі авторитетних науковців завуальовують від читача визначну історію нашої землі.

1. Латышев В. В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. — 1947. — №№1—4; 1948. — №№ 1—4; 1949. — №№ 1—4. – С.23.
2. Тураев Б.А. История древнего Востока. Том 2. - Л., 1935. – С.123.
3. Латышев В. В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. — 1947. — №№1—4; 1948. — №№ 1—4; 1949. — №№ 1—4. – С.23-24.
4. Тураев Б.А. История древнего Востока. Том 2. - Л., 1935. – С.123.
5. Дандамаев М.А. Политическая история Ахеменидской державы. – М., 1985. – С.100-101.
6. Струве В. В. Дарий І и скифы Причерноморья. // Вестник древней истории. № 3(29). 1949 г. - С. 15.
7. Геродот. Клио. // История. – Л.,1972. – Кн. І - §. 204, 209.
8. Тураев Б.А. История древнего Востока. Том 2. - Л., 1935. – С.128.
9. там само – С. 123,128.
10. Латышев В. В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. — 1947. — №№1—4; 1948. — №№ 1—4; 1949. — №№ 1—4. – С.23.
11. Семёнов-Тяньшанский В.П. Россия. Новороссия и Крым. // Полное географическое описание нашего отечества. Т.14. – СПб., 1910. – С.527.
12. Фабрициус И.В. Археологическая карта Причерноморья Украинской ССР. – К., 1951. - С. 89.
13. Геродот. Клио. // История. – Л.,1972. – Кн. І - §. 204, 209.
14. Иордан. О происхождении и деяниях готов. – М., 1960. – С.77-78.
15. Никифор Григора. Римская история. Т.І– СП.б., 1862. – С. 201, 221, 224 - 225.
16. Арриан Квинт Эппий Флавий. Поход Александра. – М., 1993. – Кн.4 – Гл. 4,5.
17. Дандамаев М.А. Политическая история Ахеменидской державы. – М., 1985. – С.102.
18. Геродот. Мельпомена. // История. – Л., - 1972. – Кн. ІV - §. 87,125-142.
19. Ктесий Книдский. Персика. §.16,17.
20. Кониський Георгій. Історія русів. – К., 1991. – С. 61-62.
21. Безыменного автора. Землеописание. // В.В.Латышев. Известие древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Т. 1. Греческие писатели. – СПб., 1890. - С.88.
22. Тураев Б.А. История древнего Востока. Том 2. - Л., 1935. – С. 130.
23. Скальковссий А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. - С.97.
24. Юргевич В. О именах иностранных на надписях Ольвии, Боспора и других греческих городов северного прибрежья Понта Евксинского. // Записки Одесского общества истории и древностей. Т.VIII. – Одесса, 1872. - С.10-14.

Гети – готи

І. Коріння готії.

Грек Герадот (V ст. до н.е.) залишив нам у спадок інформацію, що в Північному Причорномор’ї до скитської доби проживали кіммерійці. Кімерійців скитські племена у VII ст. до н.е. видавили в Закавказзя, а грузини давньою назвою своєї країни вважають Іверію, доводиться здогадуватись, що йдеться про іберійців. Українські археологи безпідставно називають стародавні знахідки в Північному Причорномор’ї кіммерійськими, так як кіммерійці (іберійці) мали ареал проживання в басейні Дону і не мали до українського Причорномор’я ніякого відношення ми їх виключимо з нашої уваги. Та потребує свого пояснення доскитский період в причорноморському степу. Про цей період відомо, що до скитів заселяли Північне Причорномор’я люди моря, яких ще називали фінікійцями. Юстін в «Епітомі Помпея Торга» приводить про скитів з царем Понту Танаєм (Тanaus), які воювали з Єгиптом.1 Павло Орозій доповнює, що дані події відбувались за 480 років до заснування Риму, тобто у 1233 р. до н.е.2 В ті далекі часи Північне Причорномор’я ніяким чином не пов’язують з скитами. Тому достойне уваги пояснення Йордана, що з єгипетським царем воювали гети під проводом короля Таназіуса, які проживали в ті часи біля гирла Бористену і потім гети після його смерті почитали, як бога.3 Ці письмові згадки визивають особливий інтерес, так як стосуються догрецьких джерел, що були відомі Помпею Трогу, Орозію, Йордану, але безвісні в наші часи. Якщо зважити, що Фінікія в часи Хетської держави була під контролем гетів (досить згадати їх перемогу над єгипетським царем Рамзесом ІІ при Кадеші у 1274 р. до н.е.), тобто гетів (хетів) сміливо можемо ототожнювати з людьми моря, то Північне Причорномор’я було одним з напрямків втечі гетів від наслідків планетарної катастрофи, яка спідкала Хетську державу і епічну Трою. Дякуючи Орозію можемо визначити, Що ця катастрофа та переселення гетів в Північне Причорномор’я вібулось між 1274 та 1233 роками до н.е. А стародавні назви назви річок в Північному Причорномор’ї: Танай (Дунай), Танавісль (Дністер), Бористана (Дніпро), Танаїс (Дон), підтверджують про поклоніння готів пророку Танаю.

В 1972 р. археолог Ф.Т.Камінський при впадінні р.Інгул в р. Південний Буг (Бог) У середмісті Миколаєва відкрив старовинне городище, вік якого датують біля 1200 р. до н.е., відоме під назвою «Дикий сад». Досліження городища останніх років встановили: залишки фортечного муру та охоронної вежі; залишки 2-х мостів (південний та північний) через рів (ш.- 5 м., г.- 2 м.), який оточував цитадель; залишки храму поклоніння Сонцю. Площа городища складає біля 3-х гектарів. Місто населяли моряки, рибалки, ремісники, воїни, торговці. Знахідки пшеничних зерен, зернотерки, наявність зернових ям, засвідчують осілий характер населення, яке проживало в оточенні. На городищі виявлено 26 металевих предметів: 5 видів кинжалів, побутові речі (шила, заколки, великий бронзовий казан, риболовецькі гачки, пилки), металеві прикраси (браслет і фібула), елементи вуздечки, інші вироби з бронзи, а також кам’яна форма для бронзоливарного виробництва. Археологи вважають, що старовинне місто мало всі ознаки адміністративного центру причорноморського краю і населяли його кіммерійці.4 Але представлений матеріал засвідчує, що Північне Причорномор’я і в тому числі це старовинне місто заселяли гети-арійці, які поклонялись Ахурамазді (АзуРаМазді), тобто Богу Сонця Мазді (Всевишньому). Можливо, що це і було місто Таная. Отже і археологія пітвержує час приходу людей моря після загибелі Хетської держави.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Матеріальні залишки з стародавнього городища.

Abbildung in dieser Leseprobe nicht enthalten

Артефакти з городдища «Дикий сад».

Геродот надає, що в середині VI cт. до н.е. масагети (аса-гети) цариці Томіри (у греків Томіріс) розбили армію перського царя Кира біля р.Араксу.5 Павло Орозій, під впливом Юстіна, називає Томіру цариею скитів і називає часом загибелі 200 тис. персів 245 р. от заснування Рима,6 тобто 508 р. до н.е. Наступні досліники називають 530 р. до н.е. час загибелі Кира. Йордан уточнює, що піся цієї перемоги цариця гетів Томіра побудувала місто Томі,7 яке стає в майбутньому адміністративним центром Томі-Танського гетського союзу. Підтверджує присутність гетів в цьому регіоні Ератосфен (ІІІ ст. до н.е.), де він розміщує гетів від Дніпра до Дунаю.8 Землі біля Танаїсу до самого Бористану в VII ст. до н.е. дійсно потрапили під контроль кочових скитських племен.

[...]

Excerpt out of 736 pages

Details

Title
Die Vergangenheit der nördlichen Schwarzmeerküste. Eine vergessene Welt
Subtitle
Eine Sammlung wissenschaftlicher Erkenntnisse
Author
Year
2020
Pages
736
Catalog Number
V939239
ISBN (eBook)
9783346290052
ISBN (Book)
9783346290069
Language
Ukrainian
Tags
асы, Гард, казаки.
Quote paper
Anatoly Petrovsky (Author), 2020, Die Vergangenheit der nördlichen Schwarzmeerküste. Eine vergessene Welt, Munich, GRIN Verlag, https://www.grin.com/document/939239

Comments

  • No comments yet.
Read the ebook
Title: Die Vergangenheit der nördlichen Schwarzmeerküste. Eine vergessene Welt



Upload papers

Your term paper / thesis:

- Publication as eBook and book
- High royalties for the sales
- Completely free - with ISBN
- It only takes five minutes
- Every paper finds readers

Publish now - it's free